Кажіть такі прості слова…

Бувають дні, коли хочеться стати кимось іншим. Кимось далеким і  незнайомим. Або чимось, геть не схожим на тебе. Так хочеться дізнатись, що відчуває дерево, коли приходить весна. І чи  боїться воно повернення осені? Чи знає роза, яка вона прекрасна в  променях західного сонця? Що бачить орел злітаючи у небо? І як це –  мати за спиною крила? Побачити землю, пролітаючи метеоритом.  Довідатись, чи довго встою я, високою скалою, коли щодня об мене  б’ються хвилі? Дізнатися, як сильно річка прагне стати морем. Так  хочеться побачити глибини океану очима ската. Та зрозуміти про що плаче  чайка. Покричати разом з цвіркунами. Впасти на землю краплиною дощу і  посміхнутись райдугою світу. Або ж відчути радість, смуток іншої людини. Чи так само їй болить? Чи  сонце в її очах таке ж яскраве? А ще, чи хоче і вона побачити те саме? Так хочеться хоча б на мить із кимось помінятись. Й комусь дозволити  побачити життя таким, яким воно прийшло ...

Вечір. Яскравими софітами світить вечірнє сонце. Вітер тихо висвистує поміж листям. В такт йому цокотять різнокольорові підбори. А останні спогади денної грози, стікаючи, важкими краплями задають ритм неймовірній сутінковій пісні. Цій симфонії літнього вечора. Десь вдалині досі чути голос все дальшої стихії. Доспівує своє соло соловей. І помалу до нього приєднується, до голосу підібраний, хор з найближчого болота. Починає свою партію перша сова. Все тихішою стає розмова втомленого міста. Сонце повністю віддало владу вуличним ліхтарям. А велике місто затихло, поступившись правом на володіння світом його законному власнику. Принаймні до ранку…

Як тяжко когось відпускати. Як боляче усвідомлювати, що все закінчилось. Що життя твоє втратило дещо важливе... А все наче так само. Сонце продовжує свій щоденний рух. Природа не забуває змінювати декорації... Але когось уже немає поруч. Когось близького та рідного. Дуже любимого і знайомого. Серце твоє і далі б'ється. Ти живеш, радієш, плачеш. Проте вже ніколи цим не поділишся. З кожним днем ти більше розумієш, що все закінчилось, але продовжуєш до болі стискати порожні кулаки... Сльози висихають. Час затирає погані спогади. А тільки світло і радість залишається в душі. І нехай ти вже ніколи не розкажеш, який у тебе чудовий був день. Ти не запитаєш поради та не пожалієшся на свою гірку долю. За те теплі обійми та весела посмішка інколи виринатимуть із твоїх спогадів та зігріватимуть в холодні, самотні дні... Можливо, все що ти колись згадаєш - це образ із фотокартки, але як ДОБРЕ, що в твоєму житті все ж все це було! Дозволь іще одній сльозинці впасти та посміхнись! Невже...

Землю огорнув сірий туман. Такий вогкий та неприємний. Навколо стає все темніше, холодніше і вологіше. Люди ховаються по своїх затишних норках, розпалюють там маленькі вогники. І тільки я іду цією вулицею. Це повітря проходить крізь мене, залишаючи неприємний осад. Навколо ні душі. Тільки я. І тільки тиша... І смуток... І сірі тіні... Нажаль лише тіні... І довга дорога... Дорога вперед. Дорога, на якій немає жодного ліхтаря і надії на світло попереду. Холодно і темно. 

Чому так у світі буває: коли є Він і Вона - вони не можуть бути разом. Чому ніхто з них не знає, як зробити перший крок. Вона любить слухати плюскіт води на лазурному березі і рахувати зорі... Він любить слухати дощ і вечірнє місто, що мерехтить тисячами вогнів... Вона йому подобалась. Ні, це була не любов, це було щось зовсім інше, глибше, незрозуміліше. Він знав - Вона саме те, що Він шукав все життя. І Вона це знала. Тому й боялася сказати щось зайве, боялась Його осуду, Його сміху, якщо Вона хоть якось проявить свої думки. Він приходив до Неї, чекаючи побачити в Ній хоча б якусь зміну, але і далі чув ті ж вимушені слова і напружену посмішку. А Вона чекала хоча б одного погляду, одного дотику, який вкаже Їй, що Йому не байдуже...

Закрий очі. Не дихай. Не слухай. Ти сьогодні померла. Тебе більше нема. Ти сама, одинока, печальна. Ти ніхто в цьому темному світі. Ти йому не потрібна. Одна... Стань ще крок, а попереду - прірва... Ти іди!!! Не спиняйся, не думай... Ще лиш мить - ти сьогодні помреш...

Ти йдеш по вулиці й тебе оточує безліч стурбованих облич, порожніх очей, холодних сердець. Хтось мовчить. Хтось кричить. Хтось плаче… Все навкруги миготить та шумить. А ти непорушно стоїш бажаючи вибратись з цієї сірої буденності. Хочеш покинути все це. Зникнути в невідомому напрямку. Бо ти не схожий на інших. Ще живий. Все ще шукаєш радості в кожній хвилині. Досі вмієш літати у мріях… Та чи варто????? Можливо тобі простіше змінити цей світ, аніж себе в ньому? Слід спробувати! Хіба для цього багато потрібно? ПОСМІХНИСЬ! Життя прекрасне! ПОСМІХНИСЬ! Ти можеш своєю усмішкою зігріти чиєсь серце! ПОСМІХНИСЬ! І подивись комусь у вічі. Там на дні ще є теплий вогник. Він відгукнеться! ПОСМІХНИСЬ! Нехай твоя посмішка буде першою приємною миттю чийогось дня. ПОСМІХНИСЬ! І світ навколо подарує тобі усмішку у відповідь! ПОСМІХНИСЬ! Це ж так просто! Можливо саме сьогодні ти зможеш трішки змінити світ! ;)

Тихо, спокійно, сліпуче. Падала зірка в простягнуті руки. Я зловила її, а вона мені посміхнулась. Запитала, що хочу я в цьому прекраснім житті? Крихту щастя, маленьку краплину надії, промінчик від сонця наповнений ніжним теплом. Забажала, ще жменьку я вірної дружби. А далі молила, просила, кляла - небагато, лиш трішки Земної Любові. Та вона засміялась, зблиснула, злетіла... І сказала, що буде всього до схочу. Лиш кохання не зможе мені дарувати, бо сама ще не знаю чого я хочу. Оглянись!!! Вона тихо шепнула. Воно поруч. Ти очі відкрий!!! 

ІРА     Іру всі знайомі знали, як веселу та завжди усміхнену людину. Говірку і приємну. Навіть покупці бажали трішки почекати, але підійти до її каси. Вона сама довго і старанно виробляла такий образ, чудово розуміючи, що куди складніше жити по-іншому. Тільки розумні чи навіть геніальні люди можуть дозволити собі бути ексцентричними, грубими або і злими. Їм все прощається, їх принаймні терплять. А якщо ти не вийшла розумом чи якими іншими талантами - навчись посміхатись. Люди повинні тебе любити.     Попри те, мало хто знав, що ховалось всередині. А там жив художник. Трохи відлюдькуватий і дуже мрійливий. Іринка щодня повертаючись додому знімала з себе звичну маску і знаходила себе на сторінках невеликого альбому. Акварелі, гуаш, олівець - з чим вона тільки не експериментувала, але ніколи не малювала людей. Їх так вистачало в звичному житті. Всяких: злих, веселих, шумних, огидних, кумедних... Вона малювала квіти, пейзажі, зрідка навіть натюрморти.

Коли тебе тривожать дивні сни. Коли щодня в житті не бачиш сенсу. Коли не розумієш нащо ти живеш.    Спинись одного разу серед міста. На площі, де повно людей. Де чути стукіт каблуків. Де треба голосно кричати, щоб тебе почули. Заплющи очі й просто слухай. І ти почуєш, що вони живі! Кудись спішать та метушаться. Ніхто не знає з них, що буде завтра. Усі бояться побутових драм, та не бояться зовсім землетрусів.

     Вона була така щаслива... Така, що навіть трішки страшно було комусь признатись. Здається так не буває, щоб люди були такими щасливими, якою вона себе зараз почувала. Оце розуміння до неї прийшло зовсім недавно. Ніби якось так жила, жила і раптом, оглянувшись назад, зрозуміла - от воно, те, що вона стільки часу чекала. Воно вже тут, з нею, її щастя. Тихе і спокійне. Зовсім не шумне, не перехоплюче подих, не всім помітне. Тільки для неї зрозуміле.

Вітер безжально шмагає обличчя, розкидає акуратні локони зачіски... Дощ змішується зі слізьми і ще більше розмиває брудні патоки косметики на обличчі. А вона стоїть, така спустошена і самотня. Вона, така сьогодні красива, така сьогодні єдина... і від сьогодні одна. Вона ненавидить і це букет із лілій та троянд. І це сніжно-біле пляття, що ще вчора викликало захват вишитими бісером квітам та чудесним легким атласом. А ці жалісливі погляди навколо... Гірше самотності тільки коли всі знають, що ти одна. І це ще більше ранить. ЇЇ, ту, що так і не стала дружиною. Ту, що під цим дощем і пронизливим вітром так і залишиться тільки Нареченою...

Як пахне рай? Напевно спілими ягодами: ожиною, чорницею... Ялівцем. Сирими грибами, яких, начебто і не видно. Таким багатим різнотрав'ям на полонинах. Вологою землею (вона завжди чомусь волога під густим гіллям дерев та таким щільним мохом). І звичайно ж мохом (він і запаху ніби не має?). І звідкись з далеку доноситься сирий запах гірської річки (звідки, якщо її навіть не чути?). Все це сплітається в чаруючий аромат і здається - ось так і пахне рай. Коли вдихаєш на повні груди, заплющуєш очі і прислухаєшся до кожного звуку. Тихе дзюркотіння води (чи може шалений шум водоспаду?). Спів птахів, шурхотіння трави під ногами. Шелест листя (якого? навкруги наче лише голки на деревах).

Вона сиділа на широкому підвіконні, склавши ноги по-турецьки, і дивилась у вікно. На дворі панувала Зима. Мороз вимальовував неймовірні сюжети на склі. А хурделиця закривала і небо і землю. Сніжинки робили дивні піруети, і зовсім не поспішали приземлятись. Це був перший цього року сніг. Такий прекрасний та сильний. Він як перший дотик, перший поцілунок, перша закоханість — забиває дух, переповнює емоціями, карбується в пам'яті.

Любов не  c лід чекати, кликати, шукати. Вона сама знайде тебе як прийде час. Буде той сонячний, чи може похмурий день. Ти прокинешся вранці і все буде як завжди: ранкова кава, тиснява в маршрутці, божевілля на роботі... Ти повертатимешся додому людними вулицями. А там повільно наблизиться твоя ЛЮБОВ! Все навколо вибухне тисячами кольорів! Він прийде такий бажаний, такий милий, добрий... Справжній вірний друг.

Ну то як тобі? Незвично? По-новому? Як-як кажеш –  неприємно ?! Ну, дитинко, це називається –  страждати . А воно ж боляче, правда? Коли не ТЕБЕ люблять, а ТИ. І не просто любиш, а до побіління в зжатих пальцях та дрижання в голосі. Оце ж тобі, дівчинко, розплата. За всіх. За усі розтоптані надії. За знехтувані почуття… Ти ж звикла – скривиш губки, надуєш щоки – і все тобі, для тебе. А тепер не виходить? Ні?

Я помаленьку тану... Зникаю... Стаю бездумною машиною, бездушною іграшкою в руках долі, людей, життя... В сірості днів монотонно повторюю ритмічні рухи. Зранку до вечора, з року в рік... Стаю синтетичною і неживою... Не собою... Вчилась розуміти людей, а перестала розуміти себе... Намагалась допомогти всім і стала зовсім безпорадною... Розучилась Мріяти. Перестала Вірити. Втратила нитку Любові. Зачинила двері Надії. Заховала глибоко у серці останні живі Почуття. Перестала ділитися Правдою. Почала так штучно сміятися. Я, мабуть, вже й не в силах заплакати... Я не знаю чи вмію ще думати, так нахабно, сміливо і гаряче, як уміють усі навкруги... Може цьому виною є Осінь? Може хмари в моїй голові? А можливо все надто банально, і неспішні кроки Буденності — найприцільніші вбивці Людей...

Сьогодні просто я піду. На плечі кину плащ. І все, що я з собою заберу, – це дві улюблені платівки та трохи болю в грудях. А на прощання скажу все – що ти такий як всі. Про те, як боляче зробив. І ще збрешу, що більш нічого я не відчуваю, що охолола, що німа. Я попрощаюсь не на мить, я попрощаюсь назавжди. Піду я не  на вечір, я піду навіки. Не зроню я сльози, як ступлю на поріг. І щоб не мучити ніколи вже дверей – тобі залишу ключ. Не озирнусь, не оступлюсь – я піду як усі. Ти не спитаєш, куди йду вночі сама. І поки дивишся у слід, я буду як стіна... Я мовчки вийду на шосе, мені зупиниться таксі...

Все навколо несправжнє... Таємниче і дивне... Не таке як раніше. Воно повне нових відчуттів. Подих в горлі застрягає. Слова розлітаються тисячами мильних бульбашок навкруги... Душа в полоні холодного мороку бачить тільки світло твоєї посмішки. Твої очі безжально випалюють нові шрами на моєму серці. І всієї води неба замало, щоб змити з обличчя солені краплинки... Я спершу намагалася боротися. Не хотіла вірити. Старалась не слухати крику душі... Адже що в мене є – тільки недосказаність поглядів, лиш нестримність дотиків, недовершеність почуття... І тобі, разом з тим, ніколи не дізнатися про мук моїх таємниці, ніколи не побачити правди в очах. Ти ніколи не будеш потревожений тихим шепотом моїх зізнань. Краще вже я, мовчанням знеможена, присвячу коханню новий сонет. Я сама на папері, круглими літерами, намалюю нездійсненно красиве життя. А зі мною на завжди залишиться гнітюча неможливість відвертості, жорстока нездоланність буденності та ілюзорність оманливих снів... ...

Пишу «Привіт» тобі туди далеко. Куди відносять сині поїзди. Лишаючи між нами кілометри, безліч вокзалів та порожніх перонів. Ну от, написала пару речень і пальці знову зависли над клавішами. Не знаю що іще казати. Занадто рідко, мабуть, пишу я листи. Здається слід спитати як ти там? А далі розказати як тут я. Так от – у нас доволі прохолодно. Зовсім не схоже це на літо. І небо час-від-часу проливається дощем.

"Самотність - вона не подруга мені, проте компаньонка" Virna Вона завжди поруч. Хочу я цього чи ні. Здається я навіть звикла до її вічної мовчазної присутності. Вона така ненав’язлива. Але її присутність неможливо не помітити. Я приходжу додому – вона там. Турботливо чекає, протягує теплу ковдру і дивиться. Як завжди мовчки, як завжди, докірливо. Засинаючи чую її дихання. Прокидаюся в її міцних обіймах. Увесь час поряд, така ненависна, така близька… Я вже так до неї звикла, що, мабуть, боюсь відпустити. Чи то вона мене так міцно тримає? Хто зна… Але тепер ми не зможемо жити окремо… Схоже так і зістаримось разом. Чи просто я біля неї… А вона і далі буде тихо поруч. Вона… Така знайома і чужа… Моя… Тільки моя… Самотність…

Мабуть єдине місце в цій тісній, майже «комунальній» квартирі, яке Марта любила, був балкон. Хоча і балконом назвати це було складно. Всього півметра виступу від стіни та метр в ширину. Та все ж, вийшовши туди, здавалося, ти потрапляв у інше місце. Якийсь інший, маленький світ. Жінка відчувала, як за спиною залишається квартира повна галасливих сусідок. А земля була далеко внизу. Це було її місце. Вона уявляла, що на якигось півгодини цей балкон ставав її домом. Маленький острівок Батьківщини, що завис на чужою землею.

Все нові запитання. І я далі не знаходжу на них відповіді… Знову я зосталась одна. Навіщо ти потривожив мене? Розбудив, нагадав, запалив давно загублені та забуті почуття. Я так старанно їх в собі вбивала. Так ретельно змивала з пам’яті твій образ. Це зайняло безліч самотніх ночей, дощових вечорів та холодних світанків. І ось, я тільки почала жити !!! Відчула справжню свободу. Загоїла крила і спробувала злетіти…

       На землю тихо спускалася ніч. Не падала, не приходила, а саме спускалася. Бо в такі теплі серпневі дні вона завжди якось так незамітно та ніжно огортає всю землю. Наче любляча мати присипляє свою дитину.         Так от, на землю спускалася ніч. Зорі, ці незмінні супутники ночі, ці мерехтливі провідники по таємних світах, ще не надумали з'являтись. Лише місяць виглядав з-за хмарини, наче соромився виходити без своїх подруг.         Навколо було спокійно і тихо. Навіть вітер не шарудів листям.         І саме там, в той теплий вечір, в тій тиші повільно йшла  вона ...

Хочеш, я зроблю тебе щасливим? Отак просто. Від сьогодні та на завжди!!! Ти тільки скажи. Бодай слово… Ти прокинешся завтра, а небо буде ясне та чисте. Тобі більше ніколи не буде темно. Лише натякни! Я зігрію тебе в найлютіші морози. Більше ніколи не буде сумно. І навіть, якщо ми будемо далеко один від одного – ти подивишся на нічне небо і побачиш там мою посмішку. Просто поглянь – я зрозумію! Ти засинатимеш спокійний та радісний. Я подарую тобі кольорові сни, повні безумних пригод та фантазій. Зроблю твоє життя повним ніжності та сміху. Хоча б подумай! Я відчую… Я зроблю все можливе та неможливе… Якщо ти, звісно, хочеш бути щасливим…

Світ знову став таким, як і раніше. Сонце рушило по звичному колу. Краплини невпинно наближаються до землі. Життя триває... А як же хотілось крикнути на повні груди «ЗУПИНИСЬ!» Завмри хоча б на мить... Нехай моє серце доспіває цю чарівну пісню! Нехай увесь світ стихне і прислухається! Нехай ця маленька секунда щастя розтягнеться на століття! Я підставляю обличчя дощу. І він стікаючи мене лоскоче. Я усміхаюсь небу! І знаю – ця мить НЕПОВТОРНА! Як і попередня. Та наступна! Вони всі такі різні... А мені кожну з них хочеться впіймати!!!

Кажіть такі прості слова тому, кому це так потрібно! Про те, що в серці Вашому співає... Дозвольте цим словам піти! Вони ж не камінь і вони не ніж – ними не можна ранити чи вбити. Такі слова потрібно дарувати. Як ніжний ромашковий букет... Їх треба легко з серця відпускати, щоб в душу комусь близькому влились. Кажіть! І не чекайте на взаємність... Не можна почуття тримати у собі! Скажіть про те, чого уже давно навіть не має, що легким щемом при згадці віддає. Про те, чого мабуть іще й не було, що злегка млоїть в животі. М’ягким комочком в горлі застрягає при випадковім дотику руки... І, обов’язково, не забудьте, відкрити те, що в вухах зраненька дзвенить, що заставляє прокидатись, а зрідка навіть спати не дає. Про те, що гучно грає на всіх струнах серця, малює дивні замки в голові... Скажіть, що він Вам так потрібен! Як міцно любите її – як друга, як коханку, як сестру! Нехай слова зірвуться з губ і полетять у вись... Навколо світу зроблять божевільний круг... І хто зна,...