Сьогодні просто я піду. На плечі кину плащ. І все, що я з собою заберу, – це дві улюблені платівки та трохи болю в грудях.
А на прощання скажу все – що ти такий як всі. Про те, як боляче зробив. І ще збрешу, що більш нічого я не відчуваю, що охолола, що німа.
Я попрощаюсь не на мить, я попрощаюсь назавжди. Піду я не на вечір, я піду навіки.
Не зроню я сльози, як ступлю на поріг. І щоб не мучити ніколи вже дверей – тобі залишу ключ.
Не озирнусь, не оступлюсь – я піду як усі.
Ти не спитаєш, куди йду вночі сама. І поки дивишся у слід, я буду як стіна...
Тепер вже байдуже мені, що воно холодне і чуже. І навіть не гнітить звичний шансон.
У всьому світі залишилось тільки двоє нас – я і мій нічний водій. Він тільки тихо запитає: «Вам куди?» Над силу вимовлю я вулицю і номер.
Таксист підкрутить музику в колонках. Він знає, що я позаду тихо плачу. Йому не треба чути моїх сліз.
Машина летить порожніми вулицями, їй підморгують жовті світлофори... Мигають дерева... Будинки... Ліхтарі...
Мені всерівно, куди їду. Я лиш мовчу і плачу, плачу, плачу...
Я би так їхала усе життя, аж поки серце не закам’яніє, аж поки сльози не закінчаться мої, аж поки ти у пам’яті будеш...
Нічний водій сповільнить швидкість, поїде в об’їздну. Він добре навчений, я в нього вже не перша пасажирка, що слізьми змочує сидіння.
Він довезе до рідного будинку. З гіркотою посміхнеться й скаже: «Ми вже тут».
Я буду вдячна йому за таку небагатослівність. Таксист не склеює розбиті серця та знає, як їх не поранити ще більше.
Він врятував мене, йому одне «Мерсі».
А в голові пульсує, як закляття, кілька слів з старої пісні: «Кому в коханні не везе – того везе таксі...»
...Мене везе таксі...
Коментарі
Дописати коментар