Тиха шизофренія

Ну то як тобі? Незвично? По-новому? Як-як кажеш – неприємно?!

Ну, дитинко, це називається – страждати. А воно ж боляче, правда? Коли не ТЕБЕ люблять, а ТИ. І не просто любиш, а до побіління в зжатих пальцях та дрижання в голосі.

Оце ж тобі, дівчинко, розплата. За всіх. За усі розтоптані надії. За знехтувані почуття…

Ти ж звикла – скривиш губки, надуєш щоки – і все тобі, для тебе. А тепер не виходить? Ні?

Це ж треба, щоб одна випадкова зустріч усе так змінила!

А ти ж була така вміла! Твоїй майстерності позаздрив би будь-який гросмейстер. Фігуру наліво, фігуру направо, хід конем… Ти бачила на сім ходів вперед. Вигравала партії навіть не задумуючись. Так от тепер сама опинилась на дошці. Тепер не ти граєш, а тобою. І ти тут  навіть не ферзь – так, звичайний пішак. Ба більше – чорний, не з тих, хто ходить перший.

Зараз ти чекаєш, як милості, того єдиного погляду. Якогось слова в свою адресу.

Мала, ти навіть злишся? Тебе розриває на шматки. Втрачаєш розум. І все чого так хочеться – відчути його гарячі руки на своєму тілі. Отак от?

Хочеться розламати ребра і вийняти цей, тепер такий чужий і болючий, орган – своє серце. Хай десь живе окремо, без тебе. Раніше ж не мучив він тебе. Ну просто, маленька, він був тоді холодний, може навіть кам’яний. Хоча ні, все ж із льоду. Прекрасний та морозяний. Він так звично відлякував усіх холодом.

А тепер ти дурієш, втрачаєш зв’язок зі світом. Єдине на що молишся – тільки б помітив, хоча б на секунду затримав свій погляд, звів ясні очі…

Ти потрохи божеволієш, не розумієш себе. Адже ця легка здобич, ця нова фотокартка в альбомі на згадку про перемоги, стала смертельною сумішшю болю та образи.

А знаєш, що добре, крихітко? Що ти не відаєш, що він відчуває. Одна божевільна ніч змінила все життя! Він наче наново народився, але на цей раз з тяжкою раною. З усвідомленням усієї ницості свого жалюгідного життя. Життя без тебе. Він божеволіє. Боїться підняти до тебе погляд – бо це може зруйнувати останні його надії. (О, і як же добре, що він цього не робить! Бо досить одного гарячого погляду, щоб твоє серце перетворилось на неприємну калюжу біля його ніг). У нього в думках тільки ти – така холодна і далека. Він боязко виводить твій гордий профіль на склі. І знає. Знає! Що стане ще однією статуеткою на поличці твоїх спогадів. О! Як же це його вбиває! Все чого так хочеться – лише відчути прохолоду твоїє шкіри…

І це добре! Просто ЧУДОВО, що ти цього не знаєш. Бо кому потрібен союз двох шизофреників? Хто зна чим це може закінчитись. Земля зійде з орбіти, сонце перестане світити, загине все живе…

Проте, панянко, ти нічого не знаєш. Тільки стискаєш міцно зуби і психуєш! І так тобі, котику, треба. Це розплата. Це наука. Може після цього навчишся цінувати такий банальний, простий та надзвичайно рідкісний дар, як КОХАННЯ.

А доти, мила моя, ти мусиш страждати.