Душа в полоні холодного мороку...

Все навколо несправжнє... Таємниче і дивне... Не таке як раніше. Воно повне нових відчуттів.

Подих в горлі застрягає. Слова розлітаються тисячами мильних бульбашок навкруги...

Душа в полоні холодного мороку бачить тільки світло твоєї посмішки.

Твої очі безжально випалюють нові шрами на моєму серці.

І всієї води неба замало, щоб змити з обличчя солені краплинки...

Я спершу намагалася боротися. Не хотіла вірити. Старалась не слухати крику душі...

Адже що в мене є – тільки недосказаність поглядів, лиш нестримність дотиків, недовершеність почуття...

І тобі, разом з тим, ніколи не дізнатися про мук моїх таємниці, ніколи не побачити правди в очах. Ти ніколи не будеш потревожений тихим шепотом моїх зізнань.

Краще вже я, мовчанням знеможена, присвячу коханню новий сонет. Я сама на папері, круглими літерами, намалюю нездійсненно красиве життя.

А зі мною на завжди залишиться гнітюча неможливість відвертості, жорстока нездоланність буденності та ілюзорність оманливих снів...