Хмари над Везувієм

Мабуть єдине місце в цій тісній, майже «комунальній» квартирі, яке Марта любила, був балкон. Хоча і балконом назвати це було складно. Всього півметра виступу від стіни та метр в ширину. Та все ж, вийшовши туди, здавалося, ти потрапляв у інше місце. Якийсь інший, маленький світ. Жінка відчувала, як за спиною залишається квартира повна галасливих сусідок. А земля була далеко внизу. Це було її місце. Вона уявляла, що на якигось півгодини цей балкон ставав її домом. Маленький острівок Батьківщини, що завис на чужою землею.

А ще Марта любила каву. Міцну, зі щіпкою мускатного горіху. І, обов’язково, велике горнятко. Саме так, як пили вдома, і зовсім не розуміли тут.

Їй подобалося прокидатися вдосвіта, варити каву і виходити зустрічати сонце.

Так, вона любила світанки. Цей час належав тільки їй. Там не було сеньйорів, сніданків, обідів, брудних кімнат, незастелених ліжок. І сонце Марта любила тільки ранкове. Бо воно було відпочиле і чисте. Не бачило ще її важкої роботи. Не чуло тих принизливих слів безграмотних сеньйорит, котрі до прислуги ставились як до непотребу. Це було боляче і образливо. Але жінка терпіла. Завжди опускала голову, закусувала губу і мовчала. Їй потрібна була робота. Тільки за цим вона сюди і приїхала. Відірвалась від дому, рідних.

А як Марта скучила за тим «Пані вчителько». За повагою і любов’ю в голосі учнів, їх батьків.

Зараз, стоячи на балконі, цьому клаптику дому, їй вчувались голоси дітей. Хоч і не рідних, але таких любимих. Вона згадувала їх обличчя. Всіх кого залишила вдома. В маленькому містечку за тисячі кілометрів звідси. Думала про слова, які потрібно сказати. І говорила їх сонцю. Воно якраз неспішно підіймалося. Спочатку вдома, а тепер і тут. І приносило звідти щось невимовно рідне. Марта уявляла, як вдома її донечка також зустрічає сонце. Як вона передає через нього, все що хоче сказати мамі. А воно слухає і огортає теплом. Як мама…

Кава вже закінчувалась, а над Везувієм збирались хмари. Схоже завтра сонце не прийде на ранкове побачення. Потрібно поспішати, сказати все і вислухати поки не сказане. Передати, що вона обов’язково повернеться. І попросити сонце ніжно поцілувати рідних. За неї… Поки що за неї…