Лист Другу (присвячується другу О.)

Пишу «Привіт» тобі туди далеко. Куди відносять сині поїзди. Лишаючи між нами кілометри, безліч вокзалів та порожніх перонів.

Ну от, написала пару речень і пальці знову зависли над клавішами. Не знаю що іще казати. Занадто рідко, мабуть, пишу я листи.

Здається слід спитати як ти там? А далі розказати як тут я.

Так от – у нас доволі прохолодно. Зовсім не схоже це на літо. І небо час-від-часу проливається дощем.

Навколо все сірими хмарами закутано. Отак і пролітають дні за днями. Життя моє доволі монотонно протікає – щодня перегортаю нову сторінку, шукаючи яскравих ілюстрацій. Хоча зрідка і з’являються цікаві епізоди. Хоча б заради них продовжую читати.

А в тебе як? Закручений сюжет?

І я у плині всього цього зовсім не міняюсь – все далі така ж невиправна мрійниця та наївна фантазерка…

А що тебе тривожить в цьому світі? Куди думки літають? Чого чекаєш? Кого любиш? Чим живеш?

Ну от – я знову не знаходжу необхідних слів… Мабуть, усе ж, на цьому і закінчу…

Ти вибач, що лист мій вийшов такий короткий, не змістовний та тільки на екрані. Завжди приємніше одержувати паперові, у них іще відчувається тепло рук, кожна завитушка характер віддає… А ці стандартні букви на екрані ніколи не розкажуть, про що я думала друкуючи листа.

Та ти дивись поміж рядків – там безліч запитань, емоцій та думок… Та важко все словами описати. Бо в речення не вмістяться душа…

Ну все на цьому. Не мучитиму більше ноутбука. Поставлю крапку і напишу «Папа». А ти вже як повернешся в рідні краї – давай про себе чути. І якось вголос більше розкажу про це своє життя…