Безнадійні кроки Буденності...

Я помаленьку тану... Зникаю... Стаю бездумною машиною, бездушною іграшкою в руках долі, людей, життя...

В сірості днів монотонно повторюю ритмічні рухи. Зранку до вечора, з року в рік... Стаю синтетичною і неживою... Не собою...

Вчилась розуміти людей, а перестала розуміти себе... Намагалась допомогти всім і стала зовсім безпорадною...

Розучилась Мріяти. Перестала Вірити. Втратила нитку Любові. Зачинила двері Надії. Заховала глибоко у серці останні живі Почуття.

Перестала ділитися Правдою. Почала так штучно сміятися. Я, мабуть, вже й не в силах заплакати... Я не знаю чи вмію ще думати, так нахабно, сміливо і гаряче, як уміють усі навкруги...

Може цьому виною є Осінь? Може хмари в моїй голові? А можливо все надто банально, і неспішні кроки Буденності — найприцільніші вбивці Людей...