Свобода бути собою

ІРА

    Іру всі знайомі знали, як веселу та завжди усміхнену людину. Говірку і приємну. Навіть покупці бажали трішки почекати, але підійти до її каси. Вона сама довго і старанно виробляла такий образ, чудово розуміючи, що куди складніше жити по-іншому. Тільки розумні чи навіть геніальні люди можуть дозволити собі бути ексцентричними, грубими або і злими. Їм все прощається, їх принаймні терплять. А якщо ти не вийшла розумом чи якими іншими талантами - навчись посміхатись. Люди повинні тебе любити.

    Попри те, мало хто знав, що ховалось всередині. А там жив художник. Трохи відлюдькуватий і дуже мрійливий. Іринка щодня повертаючись додому знімала з себе звичну маску і знаходила себе на сторінках невеликого альбому. Акварелі, гуаш, олівець - з чим вона тільки не експериментувала, але ніколи не малювала людей. Їх так вистачало в звичному житті. Всяких: злих, веселих, шумних, огидних, кумедних... Вона малювала квіти, пейзажі, зрідка навіть натюрморти.

    З дитинства її переконували, що малювання - не заняття для життя. Це хобі, і не потрібно гріти себе марними надіями. Тим більше з її посередніми талантами. Вона і не сподівалась. Погодилась і займалась математикою, вчила історію, вивчала мови. Але потай купувала альбоми і малювала те, що їй подобалось.

    І тільки переїхавши від батьків на окрему найману квартиру, перестала ховати себе. Та і від кого? Тут її зустрічав тільки погляд голубих очей її сірого Муркутуна. Він ніколи не осуджував. Сьогодні він дивився на Ірину з певним здивуванням. Адже такої радісною її ніколи ще не бачив. Так, сьогодні особливий день в житті дівчини. Вона принесла додому перше ПОЛОТНО. Не так давно в її квартирі з'явився давно вимріяний мольберт. А сьогодні, нарешті, назбирались гроші і на полотно. Залишилось тільки вирішити, що достойне бути на ньому намальованим. Та і чим? Тепер Іра сиділа і дивилась на своє чудо, неуважно чухаючи за вухом кота. Все ж вона любила картини. З ними краще бути ніж з людьми. Картини не приховують в собі нічого окрім того, що на них зображено. Вони не живі, їм байдуже наскільки ти симпатична та кмітлива. Наскільки немайстерно намальованими вони б не були - там завжди вкладена душа. Що можна сказати далеко не про всіх людей. Картини... Ця перша повинна бути особливою, не такою як завжди... Тут погляд впав на Муркутуна. Він чемно вдавав, що не помічає зацікавлення хазяйки. Ось воно! Це і потрібно малювати. Олівцем. Інакше цей димчатий колір не передати. 

    І дівчина взялась малювати. З таким натхненням і таким блиском радості в очах, що навіть кіт боявся ворухнутись, відчуваючи важливість моменту. Схоже це пухнасте створіння чудово розуміло, як важливо і радісно для хазяйки просто бути собою, хоча б в таких дрібницях.

ЛІЛЯ

    Маленька Ліля видавалась досить енергійною та діловою. Хоча і трохи злою. Проте і керівництво і колеги знали, що можуть завжди на неї покластись. Вона була виконавчою. А те що трохи агресивна... Ну в кожного свої недоліки. А сама дівчина була впевнена, що по іншому просто не можна - з'їдять. Чим ти м’якіша і добріша, тим з більшою радістю будуть на тобі їздити. Вона це засвоїла ще з дитинства. Коли в тебе велика сім’я, а ти старша дитина - готуйся допомагати всім і зі всім. І чим більше ти поступаєшся і погоджуєшся, тим менше тебе вже запитують, а чи ти маєш на це час і бажання. І просто скидають на тебе всі свої проблеми. Спочатку молодша сестра приходить з проханням намалювати за неї яблуко, бо в неї не виходить. Потім приходить брат і просить написати твір, бо він нічого в тій книжці не зрозумів. І ще один брат з розбитою вазою. І зовсім мала сестричка з ведмедиком без лапи. А ще батьки, котрі також завжди чогось чекають і потребують. Вона відчувала себе зобов’язаною. Ні, ніколи не жалілась та майже не відмовляла рідним. Проте з кожним роком відчувала себе все більш закованою цими обов’язками. Постійні «повинна», «зобов’язана» та «мусиш». Та все рідші поміж тим «дякую» та «будь-ласка». Брати і сестри підросли, батьки постаріли, але зобов’язань не стало менше. І все на тендітні плечі цього півтораметрового недорозуміння. Перед рідними Ліля відчувала свою відповідальність, але колегам вона просто не могла такого дозволити. Хоча і без того вистачало «потрібно» та «негайно». Інколи здавалося, що чіпкі ланцюги цих все зростаючих обов’язків ніколи не відпустять.

    Проте переступаючи поріг дому дівчину зустрічало, мабуть єдине у світі, створіння котре нічого від неї не вимагало. І завжди вдячно муркотіло на легеньке погладжування.

    І лише тоді, в тих коротких півгодини, вона дозволяла собі маленьку слабість. Заплющити очі, вдягнути свої омріяні, ідеальні навушники і включити улюблену музику. А її було багато, всякої різної. Ліля не пропускала можливості послухати щось нове, яким би неоднозначним і сумнівним воно не було. Це була її слабкість, лише її. І тільки в цьому вона відчувала себе вільною.

   В півгодини між тим "потрібно" і цим "зроби" дівчина дозволяла собі трохи музики і танців. Вона знімала взуття, розкидала руки і дивно витанцьовувала під тільки їй чутні ритми. На своїй хвилі, підвладна поривам своєї дивної свободи. В ці моменти її ніхто не смів зачепити. Навіть її синьооке муркотливе чудо, тихо спостерігало з крісла. Він якимось дивом розумів, що хазяйці потрібно відчувати себе вільною, від людей і зобов’язань. Нехай так зрідка і так не на довго, і навіть якщо це буде тільки в музиці.

ТАНЯ

    Таня з дитинства виділялась поміж ровесників якоюсь певною замріяністю. Що, в принципі, навіть прикрашає дівчаток. Але і з віком вона нікуди не пропала, перейшовши у здатність занадто заглиблюватись в себе, ігноруючи навколишній світ. Проте знайомі звикли до такого дивакування. Любили дівчину зовсім не за те. Вона взагалі була не говірка. Хоча зрідка могла розказати дивовижні речі - то про ентропію всесвіту, то про красу і недосяжність Евересту, то порівнювала погребальні традиції різних африканських племен. На роботу такі причуди не впливати, а тому ніхто і не прискіпувався. Та все ж люди вважали за потрібне завжди запитати в неї поради, чи це буде особиста, чи ділова справа. Бо могли розраховувати на коротку і дільну пораду. Разом з тим дивуючись - звідки в такої молодої дівчини розумні очі старця. Здавалося, вона говорить з висоти прожитого життя, а може і не одного. Вони навіть не відали, як близько до істини були.

    Таня завжди мріяла про подорожі, далекі, неймовірні, карколомні пригоди манили її. Але реальність завжди безжальна. Її прив’язували додому виплата кредиту та хворий батько на руках. Хоча і без цього на омріяні мандрівки ніде взятись коштам. Дім, робота, дім, робота... Сірі і здавалося б безглузді будні часто вбивають в людях все радісне і світле, всі прагнення і мрії. Але Танічка знайшла свій спосіб цього уникнути.

    Вона мала ще одне життя втілене на сторінках книг. Ні, вона не просто читала, а вміла жити цими книгами. Відгортаючи першу сторінку дівчина поселялась там. І до останньої раділа та хвилювалась разом з героями. Вона вмирала і перероджувалась, вже разів сорок виходила заміж, та навіть кільки одружилась. Кричала народжуючи дітей, плакала їх ховаючи. Була знайома з ельфами та якось відкопала дивний діамант з одним чудакуватим гномом на ім’я Рудольф. Полишаючи те життя на дивані дома, вона не рідко згадувала про нього в цьому. Звідти і відсутній погляд, і певна неуважність. Про що тут казати, коли ти вагаєшся чи сіяти твоєму чоловіку наступного сезону кукурудзу чи пшеницю. І чи, раптом, не твій усміхнений сусід насправді давно розшукуваний убивця, дивно якось він тепер поводиться... Вона вміла читати. Так, як багато хто ніколи не навчиться.

    Дівчина приходила щодня додому, годувала батька і з головою поринала в інший світ. Інколи до неї на коліна навідувався сіро-димчастий образ з цього. Але він старався не заважати хазяйці. Тільки скручувався клубочком і пробував там же заснути. Кіт знав, що вона в нього просто дивовижна. Коли про далекі подорожі можна тільки мріяти, Таня навчилася їх здійснювати не виходячи з дому. Вона зуміла своє життя зробити на диво яскравим, і нехай це буде помітно тільки їй одній.