Чому?

Чому так у світі буває: коли є Він і Вона - вони не можуть бути разом. Чому ніхто з них не знає, як зробити перший крок. Вона любить слухати плюскіт води на лазурному березі і рахувати зорі... Він любить слухати дощ і вечірнє місто, що мерехтить тисячами вогнів...

Вона йому подобалась. Ні, це була не любов, це було щось зовсім інше, глибше, незрозуміліше. Він знав - Вона саме те, що Він шукав все життя. І Вона це знала. Тому й боялася сказати щось зайве, боялась Його осуду, Його сміху, якщо Вона хоть якось проявить свої думки. Він приходив до Неї, чекаючи побачити в Ній хоча б якусь зміну, але і далі чув ті ж вимушені слова і напружену посмішку. А Вона чекала хоча б одного погляду, одного дотику, який вкаже Їй, що Йому не байдуже...

Але нічого не ставалося. Він ішов розчарований, але всеж щасливий, що побочив Її. А вона залишалась засмучена і радісна. Один погляд на день, одна розмова на тиждень - це найбільше на що вони надіялись...
Він знову приходив і знову йшов, так день за днем тягнулось життя.

І одного разу до Неї прийшов Інший, при якому Вона не боялась говорити, з яким був той дотик, те слово, той погляд. А до Нього прийшла Інша, яка так невимушено говорила та мило посміхалась. Були Інші, але Вони і далі думали один про одного...

Вона вийде заміж і народить дитину, яка чомусь буде так схожа на нього. Через кілька років Інший покине Її на руках з двома дітьми. Вона більше не вікриє своє серце нікому. І у нього буде вже дружина. Він почне ходити на ліво, вперше вдарить дружину, тоді розлучення, довгі запої...

І ось вони знову зустрінуться через багато-багато років. Вони довго стоятимуть мовчки, не в змозі підібрати потрібні слова. Потім повільно розійдуться з думками і слізьми на очах. Вони більше не зустрінуться. І ніхто з них не дізнається, що все могло б бути по іншому. Вони могли бути щасливі. Разом на березі моря спостерігаючи захід сонця, чи у домі слухаючи стукіт дощу. Якби Вона просто посміхнулась, а Він сказав хоча б слово...