Все нові запитання. І я далі не знаходжу на них відповіді…
Знову я зосталась одна.
Навіщо ти потривожив мене? Розбудив, нагадав, запалив давно загублені та забуті
почуття.
Я так старанно їх в собі
вбивала. Так ретельно змивала з пам’яті твій образ. Це зайняло безліч самотніх
ночей, дощових вечорів та холодних світанків.
І ось, я тільки почала жити!!! Відчула справжню свободу. Загоїла крила і спробувала злетіти…
І ось, я тільки почала жити!!! Відчула справжню свободу. Загоїла крила і спробувала злетіти…
А там був ти… Наче
такий як і раніше. Але, з тим, все ж щось в тобі було не так. Ти говорив зовсім
інші слова, по іншому дивився. І я повірила. Захотіла. Подалась. Забувши як
боляче було витягувати скалки з серця. Як тяжко було його склеювати по
кусочках…
Ти вкотре посміхнувся, я
вкотре довірила тобі свої крила. Тільки серце почало битись частіше – а ти
зник… Тебе знову немає, наче і не було.
І знову одна, кинута на
землю.
Забудь мене! Залиш мене!
Більше не повертайся! Не окликни мене як будеш поруч! Відвернись коли
проходитимеш мимо! Дозволь мені НАРЕШТІ ЖИТИ! Ходити хоча б по землі…
Тепер я так боюся неба…
Коментарі до цієї публікації на порталі vydelka.com (просто дуже гарні вийшли, не хочеться їх загубити коли портал закриють).
ВідповістиВидалитиSTOMLENA, 26.11.2008, 13:04
А як боїться Небо, що втратило Тебе, аби ж ти тільки знала...
Тріпочуть Його Крила, що Ти по них ширяла... Шепоче безупинно "злітай на Моє Тіло", боїшся ти даремно, що вже не стане сили... "Злети Сама для Мене, відчуй зі Мною єдність..." І як Земля боїться, що Ти злетиш на вічно, залишиш на одинці Її Ліси Правічні... Що вже не стане нитки, струни тонкого ладу, що між Землею й Світом, дає Вам Вище Владу...
#2
GreyAngel, 28.11.2008, 0:36
Я чула як воно гукало. Кричало. Плакало. Шукало. Та я була вже заслабка... Припала до землі сирої. Корінням в неї проросла. Земля тримала міцно-міцно. Сильніше вузлики в"язала. Мене, небесну, не пускала.
Я, може, вже того й хотіла - усі ці нитки обірвати. І з небом знов єдиним стати...
Та руки складені навхрест і крила цвяхами прибиті. Що мрії вже давно убиті. Надія в серці загаса.
Мабуть мені на цьому світі вже не побачить небеса...
#3
STOMLENA, 9.12.2008, 13:25
Помреш і проростеш, такий Твій крок, Ти знов зірвешся вогнЕм до зірок; хоч Фенікс не настільки дикий птах, та все ж звикає спопелятись на очах...
І скільки не триматиме Земля, не проростатиме в Тобі своїм корінням
Ти станеш вільна як колись і Я, злітала в Небо подихом свавільним....
Я не навчилась помирати без жалю, без сліз, без криків і без нарікань
Та все ж себе Я неодмінно вб"ю, якщо спійма Земля, і без вагань зроджусь у Неба сірій вишині Я Фенікс, так судилося мені...
І буде страшно як було завжди, а що як попіл обернеться в тишу і не озветься більше у мені ти Сіре небо, що я звідси виджу... І день за днем Я буду скніти там і знуджену себе не відшукаю, і Небо Я забуду по шматкам, Я просто його більше не згадаю... Солоні ріки крові обернуть мене самотнім безупинним криком, і мої крила ввік не розірвуть мого зв"язку з Земельним чорним ликом...
Я закриваю очі вмить і знову там де Небо спить...