Кажіть такі прості слова…

Ну то як тобі? Незвично? По-новому? Як-як кажеш –  неприємно ?! Ну, дитинко, це називається –  страждати . А воно ж боляче, правда? Коли не ТЕБЕ люблять, а ТИ. І не просто любиш, а до побіління в зжатих пальцях та дрижання в голосі. Оце ж тобі, дівчинко, розплата. За всіх. За усі розтоптані надії. За знехтувані почуття… Ти ж звикла – скривиш губки, надуєш щоки – і все тобі, для тебе. А тепер не виходить? Ні?

Я помаленьку тану... Зникаю... Стаю бездумною машиною, бездушною іграшкою в руках долі, людей, життя... В сірості днів монотонно повторюю ритмічні рухи. Зранку до вечора, з року в рік... Стаю синтетичною і неживою... Не собою... Вчилась розуміти людей, а перестала розуміти себе... Намагалась допомогти всім і стала зовсім безпорадною... Розучилась Мріяти. Перестала Вірити. Втратила нитку Любові. Зачинила двері Надії. Заховала глибоко у серці останні живі Почуття. Перестала ділитися Правдою. Почала так штучно сміятися. Я, мабуть, вже й не в силах заплакати... Я не знаю чи вмію ще думати, так нахабно, сміливо і гаряче, як уміють усі навкруги... Може цьому виною є Осінь? Може хмари в моїй голові? А можливо все надто банально, і неспішні кроки Буденності — найприцільніші вбивці Людей...

Сьогодні просто я піду. На плечі кину плащ. І все, що я з собою заберу, – це дві улюблені платівки та трохи болю в грудях. А на прощання скажу все – що ти такий як всі. Про те, як боляче зробив. І ще збрешу, що більш нічого я не відчуваю, що охолола, що німа. Я попрощаюсь не на мить, я попрощаюсь назавжди. Піду я не  на вечір, я піду навіки. Не зроню я сльози, як ступлю на поріг. І щоб не мучити ніколи вже дверей – тобі залишу ключ. Не озирнусь, не оступлюсь – я піду як усі. Ти не спитаєш, куди йду вночі сама. І поки дивишся у слід, я буду як стіна... Я мовчки вийду на шосе, мені зупиниться таксі...

Все навколо несправжнє... Таємниче і дивне... Не таке як раніше. Воно повне нових відчуттів. Подих в горлі застрягає. Слова розлітаються тисячами мильних бульбашок навкруги... Душа в полоні холодного мороку бачить тільки світло твоєї посмішки. Твої очі безжально випалюють нові шрами на моєму серці. І всієї води неба замало, щоб змити з обличчя солені краплинки... Я спершу намагалася боротися. Не хотіла вірити. Старалась не слухати крику душі... Адже що в мене є – тільки недосказаність поглядів, лиш нестримність дотиків, недовершеність почуття... І тобі, разом з тим, ніколи не дізнатися про мук моїх таємниці, ніколи не побачити правди в очах. Ти ніколи не будеш потревожений тихим шепотом моїх зізнань. Краще вже я, мовчанням знеможена, присвячу коханню новий сонет. Я сама на папері, круглими літерами, намалюю нездійсненно красиве життя. А зі мною на завжди залишиться гнітюча неможливість відвертості, жорстока нездоланність буденності та ілюзорність оманливих снів... ...

Пишу «Привіт» тобі туди далеко. Куди відносять сині поїзди. Лишаючи між нами кілометри, безліч вокзалів та порожніх перонів. Ну от, написала пару речень і пальці знову зависли над клавішами. Не знаю що іще казати. Занадто рідко, мабуть, пишу я листи. Здається слід спитати як ти там? А далі розказати як тут я. Так от – у нас доволі прохолодно. Зовсім не схоже це на літо. І небо час-від-часу проливається дощем.

"Самотність - вона не подруга мені, проте компаньонка" Virna Вона завжди поруч. Хочу я цього чи ні. Здається я навіть звикла до її вічної мовчазної присутності. Вона така ненав’язлива. Але її присутність неможливо не помітити. Я приходжу додому – вона там. Турботливо чекає, протягує теплу ковдру і дивиться. Як завжди мовчки, як завжди, докірливо. Засинаючи чую її дихання. Прокидаюся в її міцних обіймах. Увесь час поряд, така ненависна, така близька… Я вже так до неї звикла, що, мабуть, боюсь відпустити. Чи то вона мене так міцно тримає? Хто зна… Але тепер ми не зможемо жити окремо… Схоже так і зістаримось разом. Чи просто я біля неї… А вона і далі буде тихо поруч. Вона… Така знайома і чужа… Моя… Тільки моя… Самотність…

Мабуть єдине місце в цій тісній, майже «комунальній» квартирі, яке Марта любила, був балкон. Хоча і балконом назвати це було складно. Всього півметра виступу від стіни та метр в ширину. Та все ж, вийшовши туди, здавалося, ти потрапляв у інше місце. Якийсь інший, маленький світ. Жінка відчувала, як за спиною залишається квартира повна галасливих сусідок. А земля була далеко внизу. Це було її місце. Вона уявляла, що на якигось півгодини цей балкон ставав її домом. Маленький острівок Батьківщини, що завис на чужою землею.

Все нові запитання. І я далі не знаходжу на них відповіді… Знову я зосталась одна. Навіщо ти потривожив мене? Розбудив, нагадав, запалив давно загублені та забуті почуття. Я так старанно їх в собі вбивала. Так ретельно змивала з пам’яті твій образ. Це зайняло безліч самотніх ночей, дощових вечорів та холодних світанків. І ось, я тільки почала жити !!! Відчула справжню свободу. Загоїла крила і спробувала злетіти…

       На землю тихо спускалася ніч. Не падала, не приходила, а саме спускалася. Бо в такі теплі серпневі дні вона завжди якось так незамітно та ніжно огортає всю землю. Наче любляча мати присипляє свою дитину.         Так от, на землю спускалася ніч. Зорі, ці незмінні супутники ночі, ці мерехтливі провідники по таємних світах, ще не надумали з'являтись. Лише місяць виглядав з-за хмарини, наче соромився виходити без своїх подруг.         Навколо було спокійно і тихо. Навіть вітер не шарудів листям.         І саме там, в той теплий вечір, в тій тиші повільно йшла  вона ...

Хочеш, я зроблю тебе щасливим? Отак просто. Від сьогодні та на завжди!!! Ти тільки скажи. Бодай слово… Ти прокинешся завтра, а небо буде ясне та чисте. Тобі більше ніколи не буде темно. Лише натякни! Я зігрію тебе в найлютіші морози. Більше ніколи не буде сумно. І навіть, якщо ми будемо далеко один від одного – ти подивишся на нічне небо і побачиш там мою посмішку. Просто поглянь – я зрозумію! Ти засинатимеш спокійний та радісний. Я подарую тобі кольорові сни, повні безумних пригод та фантазій. Зроблю твоє життя повним ніжності та сміху. Хоча б подумай! Я відчую… Я зроблю все можливе та неможливе… Якщо ти, звісно, хочеш бути щасливим…

Світ знову став таким, як і раніше. Сонце рушило по звичному колу. Краплини невпинно наближаються до землі. Життя триває... А як же хотілось крикнути на повні груди «ЗУПИНИСЬ!» Завмри хоча б на мить... Нехай моє серце доспіває цю чарівну пісню! Нехай увесь світ стихне і прислухається! Нехай ця маленька секунда щастя розтягнеться на століття! Я підставляю обличчя дощу. І він стікаючи мене лоскоче. Я усміхаюсь небу! І знаю – ця мить НЕПОВТОРНА! Як і попередня. Та наступна! Вони всі такі різні... А мені кожну з них хочеться впіймати!!!

Кажіть такі прості слова тому, кому це так потрібно! Про те, що в серці Вашому співає... Дозвольте цим словам піти! Вони ж не камінь і вони не ніж – ними не можна ранити чи вбити. Такі слова потрібно дарувати. Як ніжний ромашковий букет... Їх треба легко з серця відпускати, щоб в душу комусь близькому влились. Кажіть! І не чекайте на взаємність... Не можна почуття тримати у собі! Скажіть про те, чого уже давно навіть не має, що легким щемом при згадці віддає. Про те, чого мабуть іще й не було, що злегка млоїть в животі. М’ягким комочком в горлі застрягає при випадковім дотику руки... І, обов’язково, не забудьте, відкрити те, що в вухах зраненька дзвенить, що заставляє прокидатись, а зрідка навіть спати не дає. Про те, що гучно грає на всіх струнах серця, малює дивні замки в голові... Скажіть, що він Вам так потрібен! Як міцно любите її – як друга, як коханку, як сестру! Нехай слова зірвуться з губ і полетять у вись... Навколо світу зроблять божевільний круг... І хто зна,...