Кажіть такі прості слова…

Їхнє прощання було таке терпке . Завжди та сама бруківка , пізній вечір , далекі вогні центру міста . Чи барабанив дощ по набережній , чи хвилювалась річка під мостом . Чи в дні коли згасала літня спека , чи снігом все заметено було . Вони завжди отут прощались . Такий вже був маленький ритуал . В той день коли він їхав , то обіцянку йому тут таки дала . Казала , що буде чекати і молитись , і виходити щодня виглядать . І лиш сьогодні , в сірий і холодний , в такий самотній вечір . Вже знала , що востаннє тут стоїть . Всі сльози , родичі , втішання .  Останнє слово , могила , гріб . А їй от тільки зараз , на тихій і холодній мостовій , прийшло нарешті розуміння , що його більше нема . Постоявши на прощання , як часто тут робили вдвох . Сьогодні вже вона принесла розу . І вперше не прийме її , а дасть . Цьому мосту , вечору , місту і тому , кого вже нема . Закривши оч...

        Ти заблукав, коханий, знаєш?  Серед буденної брехні. Серед людського моря і самообману. Усі ми так блукаєм в темноті. Нам страшно, холодно, самотньо. Кудись навпомацки бредемо, не сподіваючись уже натрапити на вихід.

Спитаєте мене, чи є гірша людська риса, як заздрість. І я скажу Вам – навряд. Можна довго сперечатись та розводити філософські дискусії, що в людині стільки низменного. Та, якщо глянути  в основу того всього – ми знайдемо там заздрість та страх. Так, одним з першоджерел людських вчинків є страх. За себе, за життя, статус, багатство, вплив… Страх втратити. Ми так ним охоплені, що здатні на неймовірні, навіть інколи жахливі вчинки. Але якщо страх це щось підсвідоме, тваринне, непідконтрольне нам. То заздрість, вона народжується в розумі. Її диктує аналіз та порівняння. Щось, що є притаманним тільки людині, як вищій та свідомій істоті. Сім смертних гріхів (Босх) Заздрість

Кажуть, що кожен день ми рухаємось до смерті. Кожна година приближає нас до тієї кінцевої точки. Кожен видих – ще один крок на цьому шляху. Та що таке смерть? Остання підведена риска? Чи загадкова трикрапка? Кожен вибирає своє. А правди не знає ніхто. Ми віримо, що вона далеко, хоч точно знаємо, що ніхто з нею не розминеться.

Інколи так потрібно почути якісь слова . Теплі та радісні , холодні і байдужі . Але вони так потрібні . А навколо тільки тиша … Заглушуєш її музикою , людьми , але не допомагає . Ця тиша давить . Мовчазна тиша .

Ти є… І був завжди, здається. А я жила собі якось також. Не знала про сумний твій погляд, про ямочки при посмішці смішні. І голос твій мені навіть не снився, а зараз як почую – б ’є озноб. Придумати не спромоглася, щоб так сніжинки на віях вміли завмирати.

Холодний вітер мене обіймає. Так надривно і так, як вміє тільки він. Незважаючи на одяг, дотягнутись до кожної клітиночки. Погладити до мурашок на шкірі. Щоб і дихати не змогла в його обіймах. Теплий вітер мене цілує. Лагідно і ніжно. Граючись відкидає волосся, торкається шиї. Змушує заплющити очі в солодкому блаженстві.

А я ж раніше якось жив без тебе. Хоча й питаю: «Боже, як?» Кудись ходив, спішив, робив щось, думав. А зараз все оте що було ДО, здається таким несправжнім і сірим, таким дрібним і непотрібним. В той день коли з’явилась  ти, життя неначе почалося вдруге. І сам дивуюся тепер, як міг сліпим таким раніше бути? З тобою світ інакшим став. Немовби навколо хтось розвісив новорічні вогні. Усе таке яскраве, кольорове. Але ти кажеш так було завжди. Невже? А де раніше був я? Чому цього ніхто не показав? Ти розказала мені дивовижні речі, які раніше навіть я не знав. Ніби відкрила мені нові планети і розповіла як до них долетіти. Ти не повіриш, звісно, але правда, тепер мені здається, що раніше, я і думати практично не умів. За посмішку твою тепер готовий я і гори, ріки й море перейти.

Обійми мене ніжно-ніжно. Поцілуй мене солодко-солодко. Розкажи мені казку нову, щоб я мріяти могла знову. Вигадай для мене історію, де ми вдвох стали піратами, що морями пливли далекими і знайшли неймовірні скарби. Чи про те, як мене перелякану, ти виніс на руках із полум’я. Коли наші міста і вулиці захопить намагались загарбники.

О, дивна дівчинко, з очима кольору фіалки. Чому бредеш одна вночі? Чому в очах лиш жевріють жаринки, а на щоках неначе ріки протекли? Куди ідеш?  Невже там буде краще?  Ти думаєш тебе там хтось чека? Присядь ось тут зі мною на хвилинку. І сумом своїм трішки поділись. Так, не зумію я його за брати, й скоріш за все, навіть не в силах помогти. Але принаймні можу щиро обіцяти, не насміхатись й в душу не плювать. О, добра дівчинко, скажи тепер поволі. Хто те багаття, що в душі згасив? Хтось не зумів, не зрозумів чи не побачив? Чи може просто розтоптав і геть пішов? Хороша дівчинко, не трати марно сльози, на тих, котрі не вміють їх цінить. Не плач за тим, який не зміг відчути, ту дивну іскорку, що десь живе в тобі. О, гарна дівчинко, повір мені, що в світі бачила немало, що вже на ранок буде все не так. Вернеться сонце і вернеться радість, вернеться посмішка і спрага до життя. А твої очі, мила незнайомко, ще не одного зможуть полонить!..