В останній раз

Їхнє прощання було таке терпке. Завжди та сама бруківка, пізній вечір, далекі вогні центру міста. Чи барабанив дощ по набережній, чи хвилювалась річка під мостом. Чи в дні коли згасала літня спека, чи снігом все заметено було.

Вони завжди отут прощались. Такий вже був маленький ритуал. В той день коли він їхав, то обіцянку йому тут таки дала. Казала, що буде чекати і молитись, і виходити щодня виглядать.

І лиш сьогодні, в сірий і холодний, в такий самотній вечір. Вже знала, що востаннє тут стоїть. Всі сльози, родичі, втішання. Останнє слово, могила, гріб. А їй от тільки зараз, на тихій і холодній мостовій, прийшло нарешті розуміння, що його більше нема.

Постоявши на прощання, як часто тут робили вдвох. Сьогодні вже вона принесла розу. І вперше не прийме її, а дасть. Цьому мосту, вечору, місту і тому, кого вже нема.

Закривши очі ледь помітно посміхнулась. Він поруч, так здалося їй. Та уявилось, як він теж всміхнеться, коли побачить, що вона прийшла. Лише губами шепотіла: «Прощай, мій милий…» Відкрила очі та пішла. Здавалося, що хтось стояв незримий далі, там на мості, в останній раз.  

Вона ішла, не оглядалась. Хотіла так для себе  залишити не цей порожній міст, а той, що був іще хвилину тому, коли були вони удвох…