Серед хвороб, турбот і пилу. Посеред плинності життя. Вона знайшла собі надію не між каштанів і беріз. А там, у затінку платану, що так велично в парку ріс. Він був один такий, єдиний. Старий здавалося як світ. Він в кроні прихистив голубку, що голуба чекала з дня у день. А він літав, літав і думав - чого, коли принести їй. Та лиш над вечір повертався і тихо-тихо воркував. "Чи ти скучала, голубка, любая моя?"
От там де стовбур і коріння, десь там де в дерева душа, вона знайшла собі надію. В тіні його була одна. У тихім затишку платану, куди приходила щодня, куди несла свої образи, куди ховала тихий біль. Кому розповідала про поразки, хто був єдиним слухачем всіх мрій.
Тоді їй було мабуть вісім. Коли розгублена й одна, заблукала десь у парку і сльози капали гіркі. Аж раптом він - такий величний, такий серйозний і старий. Він пригорнув до себе гіллям, він тихо листям шарудів. Так присипляв тоді маленьку, він заспокоїти хотів. Тоді і став найкращим другом. Та як багато в дружбі цій було. І нарікань на гірку долю і щастя щирого в очах. Обіймів, сліз, образ дитячих і сподівань й розчарувань. О, скільки він почув і скільки він побачив.
Коли їй було десь шістнадцять, юнацький перший поцілунок між листям своїм заховав.
У двадцять пять у світлі зорей своє кохання привела. Просила лиш благословення. Клялись там двоє тої ночі поклавши руки на кору. Собі, Платанові і Богу, пообіцяли назавжди. Крізь біль і радості, і горе рука в руці іти завжди. А потім, десь у двадцять вісім він колисав її диття. Шептав слова відомих лиш йому поетів. Яких колись він теж зігрів. Житя ішло своєю чередою. Мінялось літо, осінь і зима. На гіллі ось повішали качелю, вже дітлахи не слухають казок. І сьози лиє не за свою долю, а за коханих і близьких.
Роки пройшли, він зовсім не змінився. Вона вже іншою була. Хіба що став він трішки вищий. Голубка інша в кроні вже жила. А вона, вона... Така повільна й сива. Брела до нього, як колись. І посміхалася правдиво. Прийшла сказать прощальні вже слова...
Одне життя, пробігло як в картинках, на фоні грав то марш то мінует. Лиш дерево, сумирний тихий свідок, навік в собі його закарбував.
Так хай ростуть завжди платани для когось вірні друзі мовчазні, кому соратники і свідки, чи просто вічні спостерігачі.
От там де стовбур і коріння, десь там де в дерева душа, вона знайшла собі надію. В тіні його була одна. У тихім затишку платану, куди приходила щодня, куди несла свої образи, куди ховала тихий біль. Кому розповідала про поразки, хто був єдиним слухачем всіх мрій.
Тоді їй було мабуть вісім. Коли розгублена й одна, заблукала десь у парку і сльози капали гіркі. Аж раптом він - такий величний, такий серйозний і старий. Він пригорнув до себе гіллям, він тихо листям шарудів. Так присипляв тоді маленьку, він заспокоїти хотів. Тоді і став найкращим другом. Та як багато в дружбі цій було. І нарікань на гірку долю і щастя щирого в очах. Обіймів, сліз, образ дитячих і сподівань й розчарувань. О, скільки він почув і скільки він побачив.
Коли їй було десь шістнадцять, юнацький перший поцілунок між листям своїм заховав.
У двадцять пять у світлі зорей своє кохання привела. Просила лиш благословення. Клялись там двоє тої ночі поклавши руки на кору. Собі, Платанові і Богу, пообіцяли назавжди. Крізь біль і радості, і горе рука в руці іти завжди. А потім, десь у двадцять вісім він колисав її диття. Шептав слова відомих лиш йому поетів. Яких колись він теж зігрів. Житя ішло своєю чередою. Мінялось літо, осінь і зима. На гіллі ось повішали качелю, вже дітлахи не слухають казок. І сьози лиє не за свою долю, а за коханих і близьких.
Роки пройшли, він зовсім не змінився. Вона вже іншою була. Хіба що став він трішки вищий. Голубка інша в кроні вже жила. А вона, вона... Така повільна й сива. Брела до нього, як колись. І посміхалася правдиво. Прийшла сказать прощальні вже слова...
Одне життя, пробігло як в картинках, на фоні грав то марш то мінует. Лиш дерево, сумирний тихий свідок, навік в собі його закарбував.
Так хай ростуть завжди платани для когось вірні друзі мовчазні, кому соратники і свідки, чи просто вічні спостерігачі.
Коментарі
Дописати коментар