Кажіть такі прості слова…

Найсокровенніше бажання людини в цьому світі, можливо навіть несвідоме чи потаємне. Чи просто ніколи неозвучене.  Але саме найглибше – це знати, що ти не один. Які б підніжки не ставило життя, які б радості не захоплювали душу, чи навіть біди не йшли поруч. Розуміння того, що ти не сам на сам з ними, ох як просвітлюють картину буття. Ні, навіть не допомога потрібна людині у вирішенні її проблем. Розказати комусь про страх, що з’їдає з середини. Поділитись сумнівами, котрі переслідують. Відкрити переживання, які наповнюють душу.

Досвід – це те найбільше і найглибше надбання, яке має кожна людина. Чи навіть кожна жива істота. Досвід втрат, болю, щастя… Щодня він тільки збільшується, потрібний і не надто. Інколи зовсім непомітний, але  на диво важливий. Нагромаджується у свідомості, наче щоденний пил, чи одяг в гардеробі. Та чи можемо його так само просто стерти чи викинути? Нажаль… Не можна віддати, позбутись, сховати. Він з тобою кожної миті. Ти дивишся на людей через призму розчарувань, котрі пережила. Звіряєш очікування з радістю, яку колись тобі дарували.

Хто я? Дитя лісів і гір чи я природи повелитель? Я космосу порожнього породження чи іграшка в руках богів? Сестра чи брат? То батько я чи син? Хто? Безвільний раб чи Долі  скульптор? Чи я така ж, як кожен звір і дерево? Була така колись і стану знову? То хто я їм, а хто тоді собі? Чи я таки породження Всевишнього Творця? Його Любов далі мені це «зараз» і усе? І де вона? Була тоді лиш раз чи досі є в мені? Вона навколо? Така ж як для усіх тварин, рослин, людей? То знову – хто вони мені?